Їх привели на місце зустрічі з зав’язаними очима, щоби вони не бачили дороги. У кожного був свій поводир, який направляв по стежці, й все, що Нейман відчувала — це м’який килим трави, коли вона робила випадковий крок убік зі стежки, й цілий вихор ароматів: цитруси, свіжо-кислий бергамот, кокос, фісташки. 

Коли вони прийшли до місця збору, на них вдягли намиста з жасмину та туберози. Почали грати музику, спочатку повільно-ритмічну, потім вона все пришвидшувалася, закручувалася у веремію. Запахи намист змішувалися з запахом тропіків, ноги крокували самі собою. Потім мить — і музика обірвалася. Нейман зупинилася, відкрила очі, які, віддаючися танцю, продовжувала тримати заплющеними, і побачила навколо людей, як вони є: білих і чорних, добрих і злих. Тепер вона знала, хто є хто, а всі знали про неї.