В будні Ейлін продавала маракую. Вже стиглу, з трохи зморщеною шкірою, солодку. Розрізала її навпіл, щоби покупці їли фрукти прямо ложкою, набираючи гущу нектару. Це була її постійна робота протягом останніх п’яти років: продавати маракую так дешево, як ніколи не буває в жодній з європейських країн. 

Поза роботою, щосуботи, Ейлін лишала бетонне місто і виряджалася в дорогу — аж дві години в один бік — у тропічні ліси. Вона проводила там цілий день, і родина дивувалася, заради чого можна долати такий шлях. Поверталася дівчина з букетом білих квітів та кількома гілками папороті. Вони стояли у неї до наступної суботи біля ліжка, віддаючи аромат особливо, коли на них падало місячне сяйво. Сни від цих квітів також, звісно, були про тропіки: ніби вона живе саме там, серед фруктових дерев і квітів, слухаючи вітер і птахів — і навіть не знає, що місто існує.