Вардан не міг відкладати плани через дощ, бо погоду в горах все одно не вгадаєш і не передбачиш. Єдине, що він міг зробити, — вибрати, якими саме стежками йти, аби назбирати того дня якомога більше шафрану, і через які ліси повертатися, аби нарізати більше бурштину. У привал, незалежно від того, чи йшов дощ, він зупинявся на жасминовий чай. Робив ковток, а потім думав: «Як все-таки вона могла так вчинити? Такий ультиматум…». Його попереднього спокою як не було, а знайти відповідь потрібно було вже до завтра. 

Після чергового ковтку чаю він вкинув декілька каменів бурштину в сувій з шафраном, помішав рукою, аби вони густо вкрилися йодованим пилком, і дістав один. Став вдивлятися. 

— Тобто все-таки друге? Що ж, вона буде рада.