У сонячний день середини липня все грецьке місто поїхало шукати місцини біля моря. У всього цього міста була мета знайти кавалок піску, обмеженого від чужих голосів і очей, щоб відпочивати самому. Усьому місту це зрештою вдалося.

 Адріан, молодий хлопець з фігурою грецьких скульптур, цілий день плавав. Заходив у море, плавав, виходив. Потім знову, і так знову, знову. Він приїхав навіть не для того, щоб відпочити, а щоб потренувати своє тіло і витривалість. Коли виходив з води, не дивився довкола. Був певен, що довкола нікого немає.

 Його рухи були вільні й м’які. Сонце відблискувало в краплях води у волоссі. Морські хвилі висихали на животі, залишаючи по собі колії із сухої солі.

 Та все ж він був не сам. Зверху на скелі виднілися кутики блакитної бавовняної сукні. Веснянки на щоках і носі. Торбинка з фруктами, бергамотом. «Які гарні руки», «Хоч би мене ніхто не гукнув», — погляд дівчини прикипів до молодого чоловіка, як водорості до скелі над рівнем води, але тіло її було тривожне, полохливе — дуже боялася, щоб ніхто не гукнув.