Середа, третя година дня, а вона вже встигла провести конференцію, чотири зустрічі й лише сам календар знає, скільки коротких телефонних дзвінків. «Ще й підбори взула, дурепа!», — свариться на себе подумки. Дівчина на хвилину все ж збігла від натовпу й заховалась у стінній ніші.

 «Все, екстрена служба, клавіша сім».

 — Ба, я їду в твій сад.

— Я тебе завжди чекаю, ти ж знаєш.

 Не сьогодні, але дата призначена. У цьому саду, в букеті чайних рожевих троянд і фіалках, які ба виставляє в горщиках, Кіра просиділа всі невротичні дні останніх трьох років.

Сад її дитинства, так само як на дитячій світлині. Ось вона сидить у бавовняній сукні, ручки розміром з ті самі троянди, фарба на лавці ледь злізла, шкіра на колінках також.

А ось зараз. Діловий костюм! Підбори! Зачесане на французький манір волосся. Лавка вже біла, ба підфарбовує.

 — Знаєш, бабусю, це найніжніше місце на світі.

— Знаю, маленька. Як ти.