У будь-якому міському саду в різні пори року можна зустріти пейзажистів, які малюють доступні їм куточки природи. Хтось — квітку на гілці. Хтось — кілька розлогих давніх дерев. Хтось — просто ловить колір, не замислюючись над змістом картини. Мірель теж сиділа, наче пейзажистка, але замість фарб користувалася шовком. Вона вишивала шовком по шовку, створюючи на тканині яскраві, гладкі візерунки. Її руки були такі плавні й граційні, ніби квіти пливли поверхнею річки. Дотики до тканини були ніжні, як коливання пелюсток ванілі на дереві. Нитки лягали так швидко, що це нагадувало висихання акварелі.

Здавалося б, така вишивка має бути тендітна й вразлива, легка до пошкоджень, але роботи Мірель дивовижним чином завжди виходили міцні. Тканина не боялася ні розривів, ні стягувань. Вона не рвалась і не лишала по собі зачіпок. Навіть якщо це був тендітний малюнок букета білих квітів, у ньому відчувалася сила. Здавалося, молода майстриня тримає в собі багато секретів: досвід, який не озвучують; мудрість, здобуту подіями; бачення світу й стійкість, що приходять через випробування. Таємниці цієї майстрині лишалися прихованими — і ніхто не наважувався її запитати.