Лише одиниці знали: сонце можна впіймати, якщо стрімголов бігти лісом із середини ночі. Бігти крізь зарості й чагарники. Бігти там, де немає стежини. Бігти, послизаючись на мокрому листі й шматках слизької кори. Бігти немовби від власної тіні. Чимдуж, скільки є сил. Паоло знав усе це — і біг.

Його мотивацію ніхто досконало не розумів, але всі були переконані, що він зробить. Він біг, біг, біг, біг. І ось коли хрускіт під ногами став дзвінким, ніби хтось ламає ревінь для салату, волога гущавина лісу скінчилась, і почалася суха трава, на яку вже сходило сонце. Чоловік уповільнив хід. Він вже передчував перші промені сонця. Передчував, що вони, як потужні прожектори, ламатимуть темні гілки з легкістю. Дзвін майбутнього урочистого сходу сонця стояв у його вухах. Він зловив новий день. У всьому краї він був тим перший, хто не просто побачив сонце, а викликав його своїм бігом.