Автівки зупиняються біля підніжжя гори. Далі вони не під’їдуть.

— Швидше, швидше, бо ми все пропустимо, — Марко квапить друзів, які забирають пакунки з багажників, перевіряють, чи телефони на місці. — У нас пів години.

За цей відрізок їм треба піднятися лісовою стежкою до крутосхилу. Стежка вузька, в одну людину, тож Марко, йдучи попереду, розчищає шлях і одночасно стежить, щоб ніхто не відстав. Прибирає з дороги каміння, розтуляє гілки, як театральні куліси. Тут пахне мохом, озоном.

— Ми прийшли, обережно, — попереджає.

Стежка закінчується, а попереду до схилу — лише два-три метри. Щоб не впасти в урвище, друзі повільно, один за одним, виходять у лінію. Позаду в них — ліс. Попереду — океан, де здалеку йдуть стовпи ураганів. На самому обрії, ще маленькі. Вони їм не зашкодять, але побачити таке — рідкість.

— Марко, ти нарешті у своїй стихії? — питають.

— Пахне вітром, грейпфрутом, відчуваєте? Мабуть, урагани утворилися в Бразилії. — Він не чує питання, але друзі розуміють: відповідь — «так».