Ніхто довкола точно не розумів, що робить Ґерман, але всі знали процес. Стежили. Пильнували. Поїдали його тіло й рухи очима. Зранку (ніхто не бачив, як він ішов, але бачили, як повертався) він тягнув на промисловому кузові свіжозрубані стовбури дерев. Почищені від гілок, без листя, ледь вологі. Далі — звантажував їх у дворі, підкидаючи, як квіти жасмину. Далі — і цей процес люди любили найдужче — очищав стовбури від кори. 

Як? Руками, своїми руками. Без інструментів, електропил, ніби кухар, що чистить цибулини від лушпиння. Рух, другий — кори вже немає. Після цього він ламав дерев’яну шкіру на шмаття й закидав у пресстанок. Туди ж — шкіру цитрусових, яку йому постачали щотижня. Запах вичавленої рідини ширився по всьому району. Запах вологого дерева, дьогтю, свіжості, мускусу. Ще трохи — і нарешті його вечірня хода. Люди виходили з домівок, щоб застати, як він повезе свій вантаж у пляшках на далекий ринок.